Святу великомученицю Варвару вшановує весь християнський світ, а пам’ять її відзначаємо 17(4 за ст. стилем) грудня.

В Україні про Житіє Святої довідуємося з церковних переказів, що побутують у народі, які зібрали і записали святитель Димитрій (Туптало) (1651 – 1709), святитель Філарет (Гумілевський) (1802 – 1866), архієпископ Чернігівський, святитель Феодосій Софонович (поч. XVII ст. – 1677)[2].

Народилася Варвара у домі знатного та багатого чоловіка Діоскора, який проживав в Іліополі, у роки правління імператора Максиміана (240 – 310 рр.). Як зіницю ока оберігав вродливу доньку батько. А коли дівчина підросла, аби вберегти красуню від сторонніх очей недоброзичливців, Діоскор побудував високу вежу і замкнув там Варвару. Ніхто з того часу не міг завдати дівчині кривди, але й бачити її також ніхто не міг – лише служниці та сторожа. Невимовної туги завдавало юній красуні таке батьківське ув’язнення, проте втішалася вона, як лишень могла – читала книги, роздумувала. Розрадою для дівчини стало споглядання окрайця неба, що заглядав усередину кімнати через заґратоване віконце. Заворожено Варвара вдивлялася у його безмежжя і думала. Якось, вдивляючись вкотре у зоряний небозвід, дівчина запитала у служниць – хто це міг створити? Не замислюючись, співрозмовниці одразу відповіли – хто, як не боги, що стоять у кімнаті батька Варвари. Не повірила дівчина, бо серце підказувало, що це не так. Статуї богів, і вона це знала напевно, створила людська рука, а блискітки на небі міг запалити лише хтось по-справжньому могутній і всесильний. І ось Господь відкрив правду пізнання Варварі – зрозуміла вона, що існує Єдиний Господь, не придуманий і не створений людиною, який подарував життя усьому світу. На жаль, не було у дівчини вчителя чи бодай однодумця, з яким би могла поділитися своїми переживаннями та роздумами, від якого могла б також почерпнути багато цікавого та корисного про Творця світу. Але у відчай Варвара не впадала, а молилася. Тому за смирення й простоту, скромність і бажання пізнати Бога, Господь нагородив її прозрінням. Вона сама змогла збагнути справжній сенс життя, утвердитися у вірі в Єдиного Бога.

Час минав, дівчина підросла, і батько, як годиться, вирішив віддати її заміж. Навіть чути про заміжжя не хотіла Варвара, адже своє життя дівчина вже давно подарувала Господу, і старанно плекала цю таємницю. Перелякався Діоскор, почувши про відмову доньки, і вирішив змінити її спосіб життя. Неподалік від вежі, в якій утримував Варвару, наказав слугам у садочку спорудити лазню. Діоскор дозволив доньці залишати свою оселю задля цієї розваги – сподівався, що нові знайомства, однолітки, спілкування допоможуть Варварі зрозуміти справжнє покликання жінки. Поки лазню споруджували, а заборони сидіти у вежі вже не було, Варвара одразу ж познайомилася з дівчатами-християнками і почала випитувати їх про життя Ісуса Христа, його Матері, Пречистої Діви Марії. Якось нові товаришки познайомили Варвару з пресвітером з Олександрії. Саме він і став вчителем дівчини, відкрив їй основи християнського віровчення.

Якось Варвара звернула увагу на те, як майстри споруджують батькову лазню. Діоскор наказав слугам на південній стіні прилаштувати лише два вікна. Варвара ж попросила про ще одне – на честь Святої Трійці. Не відразу погодилися майстри, але все ж Варвара зуміла їх переконати. А ще на мармуровому камені, що знаходився на східній стіні цієї будівлі, дівчина пальцем зобразила святий хрест – і ніби викарбувала його на камені. До сьогодні, кажуть, збереглася ця купіль з трьома вікнами, з викарбуваним хрестом та слідом ступні самої святої Варвари. За іншими варіантами переказу, третє вікно Варвара наказала прорубати у вежі, в якій її утримував батько.

Здивувався та розізлився Діоскор, коли побачив лазню з хрестом та трьома вікнами і одразу зажадав пояснень. Варвара не розгубилася, з чемністю та смиренням люблячої доньки та християнки пояснила свої вчинки. Розізлився батько після почутого, ненависть до християнства змусила його підняти руку на власну доньку. Побив Варвару Діоскор і зачинив її у маленькій темній кімнаті – вирішив мучити її голодом та спрагою, аж поки не розкається у своїх вчинках і не стане покірною сповідницею татової віри. Але ніщо не змусило дівчину змінити погляди. Тоді Діоскор пішов до Мартіана – і розповів усе про свою біду – про зречення Варвари їхніх богів. А згодом, не довго думаючи, віддав Варвару своєму правителю, щоб той всілякими способами домігся її навернення до язичництва.

Довго розмовляв ігемон з Варварою, але дівчина була непохитною у своїх переконаннях. Тоді Мартіан звелів кинути Варвару до темниці і катував її всілякими тортурами. Вдень Варвара зазнавала жорстоких мук, а вночі ревно молилася до милосердного Господа. І Бог зцілював рани дівчини. Страшенно дивувався ігемон, і ніяк не міг пояснити – чому щоранку бачить здорову та неушкоджену дівчину. Такий вияв Божої могутності зовсім не зупиняв ката. Жорстокості та засліпленості Мартіана не було меж, і ніхто інший не витримав би таких знущань. Коли ж усі зрозуміли, що Варвара не зміниться і не промовить бажаних слів, Діоскор вихопив меч і власноруч відрубав голову своїй доньці та юній її послідовниці – Юліанії.

Поховав тіла Варвари та Юліанії благочестивий чоловік на ім’я Галентіан.

Господь усе бачить, тому не залишилися без покарання Діоскор та Мартіан – згідно з переданням, в той же день обох спалила блискавка й громовиця.

Свята великомучениця Варвара зазнала терпінь близько 306 року. Відразу після її мученицької кончини християни усього світу почали вшановувати діву Варвару, як святу великомученицю.

Спочатку, після утвердження християнства в Римській імперії, мощі святої Варвари знаходилися у місті, де вона й постраждала. Згодом святу перенесли до Константинополя (сталося це або в IV, або в VI ст.). Саме там на її честь візантійський імператор Лев Мудрий (886 – 912 рр.) побудував храм (цей храм святої Варвари дав назву і району міста, в якому знаходиться). За свідченнями Анни Комніної, у храмі святої Варвари знаходили захист та безпеку засуджені до кари та страти злочинці. Можливо, саме тому у народі переконані, що свята Варвара рятує від насильницької наглої смерті[3]. Після одруження київського князя Святополка ІІ (Михаїла) Ізяславовича (1093 – 1113 рр.), правнука святого князя Володимира, з донькою Олексія Комнина (1081 – 1118 рр.), грецькою царівною Варварою-Іриною, мощі святої Варвари перевезли з Царгороду до Києва і поклали їх у Золотоверхому Михайлівському монастирі, який і заснував Святополк. Трапилася ця подія саме за ініціативи грецької царівни у 1108 році. У цьому храмі свята великомучениця перебувала понад 800 років – до часу закриття та зруйнування монастиря у 1939 р.

На початку XVIII ст. Київський митрополит Іоасаф Кроковський уклав акафист великомучениці і започаткував час його виконання – щотижня у вівторок перед літургією. Ця традиція існує й до сьогодні.

З 1960 р. мощі святої великомучениці Варвари перебувають у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі Києва.

При мощах святої немає ЇЇ глави, яку відсік батько Діоскор, і лівої руки. За часів Київського митрополита Петра Могили лікар Мозель, грек з роду Кантакузенів, віднайшов руку і залишив її у Луцькій церкві, що на Волині. Святиню викрали жиди, і навіть намагалися її спалити. Цей вчинок викрили, Луцький єпископ Гедеон вклав мощі до ковчегу і помістив у кафедральній церкві. Згодом Гедеон перебрався до Києва і привіз святиню до Софійського собору.

Святість великомучениці засвідчують численні чудеса, які відбувалися біля її нетлінних мощей. А слава про святу Варвару та чудесні зцілення біля її мощей поширилися далеко за межами України. Наприклад, Лазар Баранович, Чернігівський архієпископ, у своєму слові у день пам’яті святої Варвари прославляє Її як цілительку від багатьох хвороб. Низку чудес від мощей Святої описав у “Повісті о преславних чудесах св. великомучениці Варвари” ігумен Свято-михайлівського Київського монастиря Феодосій (Софонович). Згадує ігумен про чоловіка Слуцького, в якого відняло руку. І ось у 1665 р. прийшов до монастиря чоловік і приніс до раки Святої старанно виготовлену срібну руку. Після щирої молитви в знак свого зцілення срібну руку чоловік залишив біля святої. Ще одна знаменна подія трапилася у 1660 р. – в час міжусобиці. Заснув ігумен Феодосій і побачив сон – начебто він стоїть біля мощей великомучениці Варвари і молиться. Свята ж лежала у єлеї. Зглянулася великомучениця і промовила: “Не впадай у відчай, я з вами”. Прокинувшись, ігумен зрозумів значення єлею у сні – знак милості Божої. Тому й впевнився, що за молитвами святої Варвари монастир не матиме бід і нестатків. Саме завдяки покровительству великомучениці у 1710, 1770 роках Свято-Михайлівську обитель оминула чума і ні один монах не постраждав, хоч епідемією був уражений весь Київ, а ворота монастиря завжди були відчинені для усіх прихожан.

Таких історій про могутність Бога і Його милосердя до людей, що виявляється через вшанування святої Варвари, зафіксовано надзвичайно багато. Відомо, що у ХVII ст. особливо поважаним і шанованим паломникам на згадку та молитовний оберіг давали частки святих мощей великомучениці Варвари. За згодою Київського Митрополита Сильвестра Косова (? – 1657 рр.) такий дарунок отримав Антіохійський патріарх Макарій (1647 – 1675 рр.), коли подорожував Україною (1654 – 1656 рр.), великий коронний канцлер Речі Посполитої Єжи Осолінський (1643 – 1650 рр.), а також великий гетьман литовський Януш Радзивілл (1612 – 1655 рр.).

Сьогодні мощі святої Варвари, як уже згадувалося, покояться у Володимирському соборі м. Києва і доступні для поклоніння усім прочанам.

Не можна оминути бодай згадкою ще одну важливу подію для України, пов’язану з вшануванням святої Варвари. У 2006 р. виповнилося 1700 років від часу мученицької кончини дівчини. Згідно з рішенням Священного Синоду, за ініціативи Православної Церкви Київського Патріархату упродовж травня-вересня згаданого року мощі святої Варвари вперше за 900-літню історію їхнього перебування у Києві були привезені до різних міст України для поклоніння усіх охочих християн. Як зазначають ЗМІ, мощам святої великомучениці Варвари поклонилися близько півмільйона віруючих, серед яких були також віруючі й духовенство Московського Патріархату, Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. Упродовж п’яти місяців Ім’я святої Варвари прославлялося у молитвах, акафисті, тропарі на її честь. До цього ювілею виготовили нову срібну раку для мощей святої, у якій вони знаходяться й зараз. Завершилися урочистості 16 – 17 грудня 2006 р. Всенічним бдінням і Божественною літургією у Володимирському соборі з нагоди дня пам’яті святої великомучениці Варвари. На згадку про цей ювілей видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату видрукував книжечку про святу Варвару, її Житіє та чуда, що трапилися від мощей Святої.

Як і колись, в день пам’яті святої Варвари (17 грудня) у храмах України відбуваються особливо урочисті молебні, і звідусіль лунають слова тропаря – “Варвару святую шануймо: ворожі бо сіті розірвала і, як птиця, визволилася від них за допомогою і зброєю Хреста, всечесная”.

Свята Варвара належить до найбільш шанованих в Україні святих, і вказують на це споруджені на її честь храми. Варто згадати, що найдавніший на руських землях храм святої Варвари, відомий нам з літописної згадки 1138 р., знаходився у Новгороді. На початку ХІІІ ст. архиєпископ Антоній заснував там жіночий монастир (у 1219 – 1224 рр. він обіймав Перемишльську кафедру, спадкоємницею якої сьогодні є Дрогобицько-Самбірська єпархія). Очевидно, не випадково, єдина в Галичині церква святої Варвари у 1441 році існувала саме в Перемишлі[4].

День пам’яті святої Варвари віддавна вважається одним із найвеличніших свят у народному календарі, адже розпочинає зимові святкування. “Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола придавить!”, “Варвара мости мостить, Сава гвозді гвоздить, а Микола прибиває” або “Варвара мосте, Сава гостре, а Миколай гвозде!” – говорили про три грудневі свята, що почергово змінюються, а в народних уявленнях сприймаються як одне ціле – єдине триденне свято (день святого Сави відзначають 18 грудня, а святого Миколая – 19)[5]. По-святковому намагалися проводити день святої Варвари – брали участь у богослужіннях, намагалися не працювати, бо гріхом було “прати, білити і глину місити” в цей день.

Свята Варвара в Україні – помічниця усім вишивальницям та покровителька цього ремесла. Тому “вишивати та нитки сукати” у цей день можна. За легендою з Вінничини, свята Варвара була така мудра на вишивання, що вишила ризи самому Ісусові Христові. Прийшла пора “і савити, і варварити, і куделю кучматити” – згадували в цей день рукодільниці, а промовивши слова: “Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила”, починали свою працю. Про непорадних господинь жартували: “Савила та варварила і сорочки собі не справила”. А ось на Західному Поліссі на Варвари не пряли, бо, говорили, святу замучили колись веретенами. Подібне пояснення має заборона шити та в’язати в цей день у Болгарії[6].

За народними спостереженнями, дні після 17 грудня збільшуються, тому й казали – “Варвара ночі ввірвала, дня приточила”, щоб було ближче до весни[7]. З Варвариним днем українці пов’язують зимове сонцестояння й скорочення ночі, а ще – погоду на Різдво. Густий іній на Варвари віщував добрий урожай на садовину.

“Щоб хліб родив та садовина рясніла” – українські хлібороби та пасічники на Варвари, а іноді на Сави і Миколи, спеціально вдосвіта готували ритуальні страви: кутю й узвар. Вранці їх ставили на покуті, а споживали увечері. Вершечок куті акуратно збирали й зберігали окремо для бджіл. Подібні страви готували, а точніше – варили, усі південні слов’яни. У сербів таку кашу називали “варицею”, як і сам день святої Варвари. В Боснії та Герцоговині варицю їли усі три дні – ще й на Сави і на Миколи. Залишки каші зберігали як ліки для худоби. Щоб худобина велася, у Варварин день білоруси випікають вареники – пироги з маком.

У деяких місцевостях Чехії та Словаччини існує обряд переодягання на святу Варвару. Дівчатка 10-15 років, яких називають “Барборками”, ходять від хати до хати і слухняним дітям роздають солодкі дарунки, а неслухняних – б’ють мітлою. В Болгарії день святої Варвари називають жіночою Колядою – молоді дівчата “варварки” своїм співом бажають усім щастя, злагоду, достаток[8]. У східній Македонії вшановували першого відвідувача у день святої Варвари – полазника, прихід якого віщував спокій, щастя та добробут у сім’ї[9].

В Україні влаштовували у цей день властиві для грудневих свят гуляння та ворожіння. Дівчата загадували на свою долю: клали у воду зрізані гілочки вишні і спостерігали за ними аж до Різдва. Якщо гілочки зацвітуть до цього часу – безмежне щастя і швидке заміжжя чекало на їх власницю. Цікаву забаву для молоді на Варвари знаходимо у записах Василя Скуратівського. Дівчата випікали вареники з сиром, а поміж них клали декілька, начинені мукою. Запрошували хлопців і частували їх своїми виробами. Того, хто скуштував вареника з борошном, довго дражнили “пирхуном”[10].

Пам’ятали та переказували у народі епізоди життя та мученицької смерті святої. Побутували у народі легенди, пісні, псалми про життя святої Варвари. З її стражданнями пов’язували появу назви першого зимового місяця в Україні – “На Варвари груда, бо батько її, коли мучив, то тягав за коси по груді”[11]. А ще яскравим прикладом того, як епізоди церковного передання, Житія Святої Варвари втілюються в уснословесній творчості є згадана колядка про святу Варвару.

На середньовічних полотнах зразків релігійного малярства свята Варвара, як і свята Катерина, зазвичай зображена красивою повнолицьою дівчиною у дорогому вишуканому вбранні – наприклад, стоїть свята Варвара біля вежі і читає книгу. Варвара – єдина свята, яку зображали з чашею у руках[12]. Це символічне нагадування усім нам і про терпіння, які випали на долю Святої, і про те, що перед смертю кожен християнин повинен прийняти тіло і кров Ісуса Христа. Бо в цьому покликання святої Варвари – рятувати від раптової неусвідомленої смерті[13]. А ще на деяких образах свята Варвара тримає у руках перо павича – символ її родинного міста Іліополя (Геліополіса)[14]. За легендою, саме в цьому місті колись ожив фенікс, і тому перо красивої, щоправда неміфічної птиці стало символом цього міста. Можливо, тому у болгар свята Варвара є покровителькою домашньої птиці[15].

З давніх-давен і до сьогоднішнього дня Св. Варвара – покровителька представників особливо небезпечних, важких та ризикованих професій в усьому світі – будівельників, архітекторів, військових, артилеристів, пілотів, водіїв, а також – гірників-шахтарів. Мужність, нескореність, непохитність у вірі Святої стали зразком та прикладом для послідовників цих професії. Існує традиція щорічної посвяти молодих початківців у гірники саме в день пам’яті святої Варвари.

Ірина Кметь 

• Акафіст святій вмч. Варварі

[1] Колядки. Підляшшя, Волинь, Полісся, Україна / упоряд. Єлизавета Томчук. – Більськ Підляський, 2001. – С. 4 – 5.

[2] Свята Варвара великомучениця / з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – Київ, 2006. – 79 с. Звертаємо увагу на побутування у народі апокрифічних переказів про життя святої Варвари та Юліанії з описами зцілень та допомоги святої у всіляких людських бідах. Один з таких переказів з Львівського рукопису ХІХ ст. опублікував Іван Франко (Апокрифи і лєґенди з українських рукописів / [зібр., упор. і пояснив др. І. Франко]. – Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006 –    . – (репринт видання). Т. V. Леґенди про святих. Часть перша : Репринт видання 1910 року. – 2006. – С. 186–190.)

[3] Васильев П. Варвара // Христианство. Энциклопедия. – Москва, 1993. – Т. 1. – С. 329.

[4] Мицько І. До проблеми становлення популярних християнських культів в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. - Київ: Критика, 1998. - Т. 5. - С. 41-42.

[5] Воропай О. Звичаї нашого народу. – Київ, 1993. – С. 24.

[6] Старева Л. Български светци и празници. – София, 2005. – С. 423–425.

[7] Чубинский П. Календарь народных обычаев и обрядов. – Киев, 1993. – С. 73.

[8] Старева Л. Български светци и празници. – София, 2005. – С. 425.

[9] Толстой Н. Варвара //Славянская мифология. Энциклопедический словар. – Москва, 2002. – С. 61 – 62.

[10] Скуратівський В. Погостини. – Київ, 1990. – С. 116.

[11] Максимович М. Дні та місяці українського селянина. – Київ, 2002. – С. 136.

[12] Св. Варвара. Друга половина XIX ст. Гуцульщина-Покуття // світ очима народних митців: українське народне малярство XIII – XX століть / упор. В. Свєнціцька, В. Откович. – Київ, 1991. – № 114.

[13] Аверинцев С. Варвара // Мифологический словарь // гл. ред. Е. Мелетинский. – С. 115.

[14] Свята Варвара. Київська область XVIII ст. // Степовик Д. Історія української ікони Х – ХХ ст. – Київ, 2004. – № 147.

[15] Старева Л. Български светци и празници. – София, 2005. – С. 425.

За матеріалами офіційного сайту Львівсько-Сокальської Єпархії УПЦ КП